Війна не тільки доканує, а й привчає до себе. Люди навчилися жити між тривогами та обстрілами, перебоями зі світлом та страшними звістками про обстріли міст та загибель воїнів.
Одні навчилися жити всередині війни, інші намагаються її не помічати. Вона далеко від них і існує у паралельному світі.
Але чим довше вона триває, тим важче її позбутися.
Війна – нахабна. Лізе на наші вулиці, у наші будинки та вікна, у наші думки та душі. Закриває собою світло. Але ми продовжуємо жити у сутінках. Звикаємо. І здається, що сутінки – це не страшно.
До поганого звикнути неможливо. Я була в цьому впевнена. До вторгнення рф. До блокади Маріуполя. До килимових бомбардувань та мертвих людей на вулицях.
Мені здається, на десятий день цього пекла, я звикла до війни. Або просто перестала на неї реагувати.
Війна на моїх очах заповнила ціле місто і знищила його. За дуже короткий термін. А мені раніше теж здавалося, що вона далеко.
***
Ми рятуємося від жаху та смерті в середині березня. Ця дата залишилася у підвалі нашої дев’ятиповерхівки.
Я таємно подряпала там на стіні ключами від квартири: “16.03.22”. Я й досі не можу пояснити, для чого це зробила. Це було безглуздо і по-дитячому.
Просто я тоді думала, що ми ніколи не виберемося з міста, яке стало для нас пасткою. Я хотіла, щоб від мене щось залишилося. Хоч би цей дурний напис на стіні.
Ми залишаємо місто, якого більше немає. Я рахую про себе від десяти до нуля, щоб заспокоїтись і не ридати в голос.
Шепчу цифри одними губами. Моя пам’ять фіксує все, що бачу. Враження, що у голові клацає затвор старого фотоапарата.
Десять – підвал, у якому пекельно холодно і смертельно страшно.
Дев’ять – мій двір дитинства зі згорілим під’їздом у дев’ятиповерхівці поряд.
Вісім – стоянка на майдані Свободи з мертвими людьми.
Сім – розрізаний снарядами будинок на проспекті Миру, де мешкала моя колежанка.
Шість – величезна вирва від бомби, яку російський льотчик скинув на лікарняне містечко.
П’ять – дорога, на якій, як змії, лежать електричні дроти і наші синє-жовті прапори, що впали разом з ними.
Чотири – це люди, які зненацька з’явилися біля розстріляного корпусу університету і схожі на живих мерців.
Три – зрізані снарядами дахи будинків та вирване з коренем дерево.
Два – машина з написом “Діти”, розстріляна та спалена на повороті дороги.
Один – танки, що згоріли, на виїзді з міста, схожі на величезних мертвих тварин.
Нуль – почорнілі будинки та вулиці навколо мене.
Маріуполь – чорна дірка горя. Моє найрідніше у світі місто.
***
Цей текст рік тому вийшов у відомому українському виданні. Я його писала і в черговий раз сподівалася, що світ щось почує. Світ не почув.
Сьогодні вночі (10 вересня – Ред.) РФ атакувала 15 областей України. У тому числі Львівщину, Вінниччину, Житомирщину, Черкащину, Хмельниччину, Одещину та інші.
Два десятки російських дронів і ракета залетіли до Польщі. Країна – терорист продовжує вбивати та йде далі. рф хоче перетворити на пекло все до чого дотягнуться її щупальці.
Джерело: OBOZ.UA
