Війна — це завжди час викликів. А виклики з’являються тоді, коли ситуація в людині та довкола неї змінюється настільки, що ми перестаємо відчувати власну здатність реалізовувати свободу. Звідси й найбільший виклик війни — загроза втратити ту саму можливість бути вільними у власних виборах, у власних діях.
Це той момент, коли людина може оступитися, впасти в темряву, адже більше не бачить ані власного потенціалу, ані шляхів для його втілення. А поруч із цим — усі ті рани війни, які ми носимо в собі й мусимо долати щодня. Саме тут, у цій точці, сенси стають мостом до буття, відновлюють наш контакт із життям.
Бо що таке сенси? Це значення, які роблять нас сильнішими. Сильнішими у здатності діяти, у готовності чинити спротив, у відчутті свободи як ключової форми нашого буття. Тому що сенси повертають нас до сили, яка дозволяє встояти. А віра — це те, що втримує людину на цьому шляху. Вірити в інше. Вірити в абсолютне добро. Вірити в любов.
Людина, яка дійсно вірить, здатна дивитися на світ крізь завали, спричинені війною, — завали часу, простору, свідомості. І це вміння вірити вимагає неабиякої відваги: відваги бачити по-іншому, відваги відчувати відповіді навіть тоді, коли, здавалося б, вони ще не мають слів.
Але водночас слід розуміти, що будь-яка війна — це не лише внутрішній досвід, а й завжди досвід усієї спільноти. Тому що віра в себе потребує досвіду, а досвід — відваги побачити іншого. І коли я наважуюсь вірити, що ми разом здатні подолати виклики, моя віра вже перестає бути лише моєю, вона більше не належить лише мені. Віра стає спільною. Саме в цій спільності й народжуються сенси, що дарують стійкість кожному.
Ось чому нам настільки важливо не втрачати, а примножувати ці сенси. Як це зробити? Головне — не втратити здатності мріяти. Мріяти про країну вільних і по-справжньому гідних людей. Мріяти про державу, у якій свобода захищена інституційно. Адже всі ми просто зараз опинилися у великому запливі. Перед нами — океан, і все, що ми бачимо, — лише вода. Однак допливають, долають цю воду виключно ті, хто не втрачає з поля зору берег. Бо цей берег — це і є наша мрія.
А мрія не може бути абстрактною, вона завжди й попри все має бути конкретною: ціль, мета з емоційним зарядом. Такий зв’язок і дозволяє прориватися крізь завали свідомості, сформовані війною. Так само, як допоміг герою казки “Семенові зорі” навчитися запалювати зорі й переступати обмеження власної свідомості.
Зараз нам по-особливому важливо навчитися бачити не те, що може стати пасткою завтра, а те, що вже сьогодні стає можливістю для розвитку. Ключову роль у цьому відіграє освіта. Вона вчить нас читати час, події, присутності. Освіта допомагає навіть із болю витягати досвід, що стане фундаментом кращого майбутнього. Зрештою, освіта не дає нам впасти у крайнощі, навчає залишатися в контакті з реальністю.
І ось тоді наші мрії та наші дії формують простір, у центрі якого завжди стоїть конкретна людина. Людина, чия свобода й гідність захищені. Фактично, це і є рецепт нашої перемоги.
Сенси під час війни не зникають. Вони народжуються у вірі, у спільності, у мрії. Вони тримають нас на поверхні океану й ведуть до берега. Наше завдання — зберегти ці сенси й допомогти їм стати основою майбутнього, що твориться вже сьогодні.
Джерело: OBOZ.UA
