Заслужений артист України Олексій Тритенко відомий за ролями в низці відомих картин – “Чорний ворон”, “Мирний-21”, “Я працюю на цвинтарі”, “Слов’яни”, “Крути 1918” та інших. Один із головних акторів у популярному серіалі “Коли ми вдома”. З початку повномасштабного вторгнення став на захист країни, відмовившись від активної творчої кар’єри.
В інтерв’ю OBOZ.UA Олексій Тритенко розповів про службу в ЗСУ, труднощі та виклики мирного життя, ставлення до пропозицій у кіно, досвід успіху та падінь, а також про особисте життя та стосунки з колишніми дружинами – відомими акторками. Розмова відбулася під час відкриття Одеського кінофестивалю в Києві.
– Олексію, ви пішли служити на самому початку повномасштабної війни. Де зараз перебуваєте?
– Служу в 79-й окремій десантно-штурмовій Таврійській бригаді. Перебуваю в одному з секторів виконання бойових завдань на сході. Посада? Десантник. Нині відряджений до Києва, мав повертатися сьогодні, але відпросився в командира й поїду завтра. Заскочив сюди, так би мовити, згадати минулі часи. І, чесно кажучи, не зовсім готовий до цього – занадто багато людей, усі такі гучні (). Чи тихіше там? Ні, там конкретніше.
– Часто чуємо від акторів-військових, що мирне життя може навіть тригерити. Ви відчуваєте щось подібне?
– Я доволі стійкий у психологічному плані. Хоча, звісно, мирне життя часом викликає подив – як тут усе облаштовано. Але на фронті інакша реальність, інші акценти. І навіть звуки там повторювані, зрозумілі.
– Чи отримуєте ви зараз нові пропозиції в кіно? В інтерв’ю нашому виданню актор і військовослужбовець Володимир Ращук зізнавався, що став дуже уважно ставитися до вибору ролей. За його словами, траплялися випадки, коли його запрошували у проєкти лише для того, щоб підвищити статус картини завдяки участі чинного військового.
– Важко приймати пропозиції в кіно, коли ти військовослужбовець. Хоча бажання зніматися, звісно, є. Ще помітив одне: іноді складається враження, що мій бойовий досвід навіть трохи відштовхує людей. Принаймні мені так здається. Друзі-продюсери кілька разів пропонували невеликі ролі під час відпусток – буквально на пару днів, аби я не втрачав професійну форму. Чи хотів би я зніматися? Якщо йдеться про щось короткотривале, думаю, можна було б домовитися з керівництвом. Хоча мушу зізнатися: багато з того, що бачив останнім часом, виглядає доволі поверхнево, принаймні на мій смак. Здавалося б, тема війни сьогодні надзвичайно актуальна й потребує глибокого висвітлення, але часто за неї беруться поспіхом. У результаті сенси губляться, а матеріал виглядає розмитим.
– Як ви ставитеся до думки, що зараз не час для розважального кіно і варто знімати лише документальні стрічки?
– Вважаю, що розважальне кіно теж на часі. Наприклад, комедія – це чудовий інструмент для вирівнювання настрою в суспільстві. Вона допомагає людям триматися, зберігати баланс, давати собі раду з емоціями. Це потужна рушійна сила. Насправді сьогодні доречні всі жанри – просто важливо робити їх якісно. На жаль, з різних причин, зокрема і через брак коштів, багато проєктів зараз спрощують, і це відчувається.
– Як ви описали б настрої людей, з якими спілкуєтеся на сході? Чи відчувається різниця у ставленні до війни серед місцевого населення? Доводилося чути, що на сході є різні категорії людей – хтось активно допомагає військовим, а хтось, навпаки, займає вичікувальну позицію.
– Люди на сході такі самі, як і тут. А в Києві що, мало ждунів? Просто тут вони, мабуть, більш хитрі й краще маскуються. Такі люди є скрізь: навіть ваша сусідка, з якою спілкуєтеся багато років, може виявитися однією з них. Після кількох років служби я зробив висновок, що часом “розкриваються” люди, від яких зовсім не очікуєш такого. Тому розслаблятися не можна – війна триває.
– Яке місце у вашому житті зараз займають друзі? Чи вдається зустрітися під час приїздів додому?
– Відверто кажучи, елементарно багато на що не вистачає часу. А, можливо, це ще й питання віку (). Коли був молодим, часто казав, що маю тисячі друзів. Але це властивий молодості максималізм! Згодом – на жаль чи на щастя, поки не можу сказати – коло людей, яких беззастережно називаєш друзями, звужується. Проте воно досі достатньо широке.
– Під час війни у вас з’явилися нові друзі, не актори. Як вони сприйняли відомого артиста?
– Сприйняли мене нормально, без зайвої уваги. Пізнавали, звісно, але абсолютно адекватно. Насправді це такі самі люди, як і тут, у Києві. Хоча спілкування трохи відрізняється – багато чорного гумору, бо інакше не виходить. Він такий чоловічий, плоскі жарти, але зрозумілі і з миттєвим ефектом.
– Цікаво, чи знайоме вам відчуття випробування успіхом?
– Знайомо. Погоріти на цьому явищі доводилося не лише багатьом акторам, а й представникам інших професій – хтось не впорався, хтось не розібрався. Відкрию невелику таємницю, а може, це навіть не таємниця: кожен актор свого часу обов’язково “хворіє” на зіркову хворобу. І це нормально! Головне – щоб не виникли ускладнення згодом. Такі моменти траплялися й у моєму житті. Добре пам’ятаю, коли це було! Ці спогади лежать на окремій поличці в “комірці” пам’яті – щоб, коли звертаєшся до них, усвідомлювати урок.
Я піймав себе на марнославстві, коли вийшов серіал “Коли ми вдома”. Їду додому і подумав: “Можна б купити цигарок у кіоску”. Потім інша думка: “Заїду до супермаркету, там людей більше”. І одразу приходить усвідомлення: “Що ж це? Гординя?” Коли ти ще більш-менш адекватний, ловиш себе на таких речах. Це було непросте випробування, можна сказати, мідними трубами. Але потім, якщо є досвід і слова, можна навіть підказати комусь, як пережити падіння, удар. Хоча на чужих помилках навряд чи навчишся чогось справді важливого – їх можна лише остерігатися. Вчитися можна тільки на власних: вони сумні, болючі, але це досвід, робота над собою і життя, що загартовує.
– Чи доводилося вам у мирний час відмовлятися від ролей?
– Майже ніколи. І не тому, що мені всі пропозиції подобалися. Часи були різні – і такими залишаються: буває, що пів року або навіть рік не з’являються ролі навіть у найпопулярніших акторів. І це катастрофа. Тривалі паузи між роботами – це найважчі випробування. Будь-який актор удосконалюється саме через роботу, і, коли її нема, доводиться боротися з собою.
– Що змінилося у вашому особистому житті за останні роки? За плечима маєте два шлюби з відомими красунями-акторками – Зоряною Марченко та Анастасією Карпенко. До речі, в інтерв’ю OBOZ.UA Настя Карпенко чомусь відмовилася від запитання про вас.
– Ну, тому що, напевно, у неї тепер зараз нове, потужне життя – і творче, і особисте. Я дуже радий за неї і за її роботу. Коли ще був членом Ради з підтримки кінематографії, саме тоді здавали фільм “Я там Катя?”, за який вона отримала приз в Італії (Анастасія Карпенко отримала відзнаку як найкраща акторка на 75-му Міжнародному кінофестивалі в Локарно. – Ред.). Я їй написав, що це одна з найпотужніших робіт, які бачив останніми роками. Попередив: готуйся – у твоїй кар’єрі буде шалений сплеск.
– Ви підтримуєте спілкування?
– Та звісно! Просто, можливо, саме в той момент їй не хотілося згадувати щось із минулого. Я з обома колишніми дружинами залишаюся в нормальних стосунках. Вони знають: якщо щось потрібно, завжди можуть на мене розраховувати. Мене завжди дивують історії, коли люди мали стільки спільного, а під час розставання говорять одне одному такі речі, що навіть слухати страшно. Вважаю, що це неправильно. Життя одне, і тягнути за собою якір образ чи злості – просто марна справа. Я намагаюся відпускати ці тягарі й пам’ятати лише хороше. У будь-якому разі між нами зберігається певний зв’язок: можемо роками не бачитися, але існує якась невидима ниточка, яка тримає. У чому були причини розлучень? У побуті я дуже нелегка людина. Це, мабуть, головна причина. А щодо теперішнього особистого життя, цю тему я волів би не обговорювати.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народною артисткою України Оленою Галл-Савальською, що пережила окупацію в Херсоні, – про спроби завербувати в окупації, пенсію від РФ та таємниці зрадників України.
Джерело: OBOZ.UA
