Якщо можно – я, як завжди, чесно, тобто “дуже крупно маючи на увазі” реакцію інтернет-активістів.
Так от, вже сама можливість винесення мирного плану на всенародний референдум викликає в мене, як прийнято казати в Європі, “глибоке занепокоєння”.
По-перше, мої сумніви пов’язані з, так би мовити, загальнонародним небажанням захищати країну в ЗСУ й відповідно з [не]здатністю приймати в цей важливий час серйозні доленосні рішення.
По-друге, якщо таким чином мир буде відхилено, то хто – див. вище – воюватиме???
По-третє ж, якщо план із територіальними поступками, відмовою від НАТО тощо буде, навпаки, прийнятий безпосередньо носієм влади – народом, тобто на найвищому з усіх можливих юридичному рівні, то “відігравати назад” за зміни обставин потім буде вже вкрай складно, навіть дипломатичним шляхом.
Тож влада має просто взяти зараз відповідальність на себе, ні на кого її не перекладаючи, причому зробити це заради врятування країни, а не заради себе, адже обратись їй знову після такого самостійного рішення буде – з урахуванням вищевказаних сучасних електоральних особливостей – вельми важко.
Так, для подібного самостійного рішення треба змінити Конституцію, тому процитую сам себе:
“Недоречні даремні згадки про Конституцію (яку, до речі, тричі спокійно розвертали на 180 градусів – наприкінці Кучми, на початку Януковича й навіть встигли за Турчинова; коли ж треба було для змін дві сесії, їх втиснули в один день у режимі утро-вечір), – бо це вже просто неввічливо й може образити Генерального миротворця.”
Розшифрую щодо згаданого “одного дня”: 2 лютого 2016 року (в “перший вівторок лютого” зі статті 83) ВР 8-го (ще за моєї участі) скликання “вранці” закрила – з Гімном – третю сесію, а “ввечері” того ж самого дня – теж з Гімном – відкрила четверту, таким чином впродовж одного “дня сурка” й відбулися потрібні для конституційних змін обидві сесії. Були б голоси.
Джерело: OBOZ.UA
