Ті, кому патріотичне відстоювання кордонів 1991 року зовсім не заважає ухилятися від запрошень до лав ВСУ, кажуть, що вони значно більш потрібні там, де вони є.
Ну, хто де потрібніше, можуть розповісти у Територіальних центрах комплектації і соціальної підтримки в душевній і вдумливій співбесіді — тобто саме надаючи таку соціальну підтримку, а більш цікавим є пояснення інше: нам, мовляв, мають допомогти наші партнери, й тоді вистачить навіть тих, хто до війни вже залучені.
Так от, щодо партнерів нагадаю побоювання Кіссінджера: народи світу можуть усвідомити, що бути ворогами Америки небезпечно, але бути її друзями — фатально. Прийшов час Україні це зрозуміти.
Американці нам завжди допоможуть корисно [для них] капітулювати, але ніколи не допоможуть перемогти — бо навіть і самі вже не знають, що саме лякає їх більше: чи то росія, чи то можливий її розвал.
Тож розраховувати маємо перш за все на себе. У межах можливостей.
Втім, це не означає, що погоджуватись треба на будь-який мир. Наприклад, варіант, що дехто вже обговорюєт, їз гарантіями НАТО до лінії по Дніпру це ще гірше, ніж взагалі без гарантій статті 5, бо є фактичним запрошенням до путіна захопити пів країни.
Джерело: OBOZ.UA