Духота миколаївщини та затхлість путінщини
Нещодавно огидний Соловйов Послідний (від слова послід, тобто лайно) закликав росіян потерпіти, мовляв, незабаром засяє Прекрасна Росія майбутнього! Акунін, співак імперії-лайт, наприкінці серпня на конгресі славістів у Сорбонні заявив, що усвідомив суть Росії, що це держава ординського типу і тому про ПРБ не може бути й мови. Прозрів нарешті!
Українському читачеві буде цікавим це літературознавчо-прогностичне есе про майбутнє Росії. Хоча б тому, що ця країна завжди (назавжди – народ такий) буде найлютішим ворогом України. Ну і тому, що багато хто ще пам’ятає згаданих у ньому персонажів. Нові покоління не знатимуть про них через відторгнення російської культури. Воно і на краще. Отже, почнемо. І почнемо із яскравої метафори українця Гоголя.
Російська птах-трійка шалено мчить, утоптуючи ближніх і лякаючи далеких. Чому і цураються її інші народи та держави. Куди ж вона летить? У XIX столітті сучасники Гоголя вільнодумець Чаадаєв та генерал Бенкендорф, шеф корпусу жандармів, вірили, що до прекрасного майбутнього. Через століття Петро Струве, батько російського лібералізму, вказував трійці вірний шлях. У наш час до них приєднався Навальний і навіть узвичаїв вираз Прекрасна Росія майбутнього. Але прогнози, які з віку в століття не збуваються, помилкові, і ПРМ Соловйова разом із нападом на Україну показала, що трійка мчить замкненим колом. І міцніє враження, що це коло останнє.
Завершуючи 2022 року книгу “Синоп – піррова перемога”*, я ще сподівався, що її можна видати в Росії, незважаючи на критику російської історіографії. І особливо наголошувати на невтішних паралелях з епохою Кримської війни не став. Зокрема, не описав схожість задушливої миколаївщини та затхлої путінщини. Тим більше, що в наявності погіршення негативної відмінності.
Які? У першому розділі книги я писав, що ідеологічний базис війни творили Чаадаєв з Пушкін, Надєждін і Тютчев. Але фігур такого масштабу немає за Путіна. Немає й лермонтових із гоголями – хоч кулею покати, випалена пустеля! Акуніна, мабуть, можна порівняти з Карамзіним, але складник віршів Биков ніяк не тягне на Пушкіна, та й цих із Росії вижили. Духовне зубожіння країни також говорить про останнє коло птаха-трійки.
* Книгу зрештою опублікував у Європі, у журналі “Сім мистецтв”.
Нешкільний Чаадаєв
У мій час, у 60-ті, його проходили в школі і малювали викривачем-бичувальником виразок вітчизни, мало чи не революціонером. У стилі Пушкіна: “Він у Римі був би Брут, в Афінах Периклес”. Це йому поет присвятив хрестоматійні рядки:
Товарищ, верь: взойдёт она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!
Хто ж не пам’ятає його разючих інвектив? “Іноді здається, що Росія призначена тільки до того, щоб показати всьому світу, як не треба жити і чого не треба робити”. “Про нас можна сказати, що ми становимо як би виняток серед народів. Ми належимо до тих з них, які як би не входять складовою до людського роду, а існують лише для того, щоб подати великий урок світу”, ― писав він у “Філософічних листах”.
На нього посилалися Герцен, Тютчев та Жуковський, його порівнювали з Паскалем та Ларошфуко! Вважали прототипом Чацького. Він осмислював історію батьківщини, журився про її цивілізаційне відставання, бачачи причину в інертності народу, нестачі творчого початку та раболіпному ставленні до влади. Вважав за своє завдання “з’ясування моральної особистості окремих народів і всього людства”.
Однак не всі сучасники захоплювалися ним, аж ніяк, навіть навпаки, і він не тільки викривав виразки, але й пророкував вітчизні блискуче майбутнє, заодно вихваляючи государя імператора. Цього Чаадаєва ми у школі не проходили.
Цей Чаадаєв писав: “Ми покликані… навчити Європу нескінченній безлічі речей, яких їй зрозуміти без цього. … Прийде день, коли ми станемо розумовим осередком Європи, як ми вже зараз є її політичним осередком, і наша майбутня могутність, заснована на розумі, перевищить нашу теперішню могутність, яка спирається на матеріальну силу”. “Росія покликана до неосяжної розумової справи: її завдання дати свого часу вирішення всіх питань, що порушують суперечки в Європі”.
Ви скажете, що Чаадаєв писав їх у “Апології божевільного”, зустрівши загальне неприйняття після публікації “Філософічних листів”, коли його було офіційно оголошено божевільним? Так, є така версія, траплялася навіть думка, що це був сарказм. Але версія непереконлива, бо “Апологію” Чаадаєв так і не опублікував, натомість у тих же “Листах” захоплювався виступом Миколи I у 1830 році у Варшаві перед сеймом, коли цар різко відкинув спроби Заходу пом’якшити політику Росії.
Коментуючи лібералізацію Європи, що почалася липневою революцією у Франції, і загальне неприйняття методів “жандарму Європи”, яким стала Росія, він не без улесливості привітав розрив:
“Могутній голос, що цими днями пролунав у світі, особливо послужить і прискоренню виконання доль наших. Європа, що прийшла в остовпіння і жах, з гнівом відштовхнула нас; фатальну сторінку нашої історії, написану рукою Петра Великого, розірвано; ми, дякувати Богові, більше не належимо до Європи: отже, з цього дня наша всесвітня місія почалася, в даному випадку саме Провидіння говорило вустами монарха”.
Меланхолійно зауважимо, що суперечливим і нестійким був вільнодумець, і що історія повторюється: Росія знову рве з усім цивілізованим світом, напавши на Україну. Між іншим, тоді її “всесвітня місія” почалася з придушення польського повстання 1830-31 років, і це удушення оспівував Пушкін, мовляв, Польща не бутерброд.
Але продовжимо. Відзначаючи міжумочне становище своєї країни, яка належить ні Заходу, ні Сходу і немає традицій ні того, ні іншого, Чаадаєв робить месіанський висновок… про її перевагу!
“Росія, не задовольняючись тим, що вона як держава входить до складу європейської системи, зазіхає ще в цій родині цивілізованих народів на звання народу з вищою, проти інших, цивілізацією… І ці претензії висуває вже не лише уряд, а вся країна цілком”.
Цілком співзвучно нинішнім часам, коли Медінські та Дугіни розводять балачки про особливу російську цивілізацію і вносять цю тезу до підручників історії. Причому писано це було в найзастійніший і задушливіший період, за часів миколаївщини. Де тут розум і вільнодумство?! Здається, до руйнування самовладдя та накреслення своїх з Пушкіним імен на його уламках Чаадаєв аж ніяк не прагнув.
Намагаючись згладити негативне враження після публікації “Філософічних листів”, він і написав “Апологію божевільного” (1837), де був то жалюгідний, то ставав на котурни: “Я не вмію любити свою країну із заплющеними очима, схиленим обличчям і зімкнутими устами”. Але опублікувати побоявся. Він лебезить і раболіпствує:
“Ми із дивовижною швидкістю досягли відомого рівня цивілізації, якому справедливо дивується Європа. Наша могутність тримає у трепеті світ, наша держава займає п’яту частину земної кулі, але всім цим, треба зізнатися, ми зобов’язані лише енергійній волі наших государів, якій сприяли фізичні умови країни, що ми живемо. Оброблені, відлиті, створені нашими володарями та нашим кліматом, тільки через покірність стали ми великим народом”.
Через покірність…
Загалом, при найближчому розгляді цього персонажа симпатії до нього тьмяніють, тож перейдемо до бравого генерала. Який розумівся на літературі.
Багатогранний Бенкендорф
Олександр Христофорович Бенкендорф, начальник III відділення ЄІВ канцелярії, органу політичного розшуку, був не тільки бойовим генералом, другом царя, а й поціновувачем красного письменства, а очолюване ним відділення імператорської канцелярії не жартома називали “міністерством літератури”. Він організував пропаганду на Заході, заохочував корисних державі авторів, допомагав друкувати їх твори, і навіть Пушкін звертався щодо нього по допомогу – безрезультатно, щоправда, натомість цар доручив йому нагляд над поетом.
Саме він запропонував цареві створити вищу поліцію – корпус жандармів, який сам і очолив. При цьому він писав Дельвігу, другові Пушкіна: “Закони пишуться для підлеглих, а не для начальства, і ви не маєте права в стосунках зі мною на них посилатися або ними виправдовуватися”. Як бачите, генерал ясно мислив і чітко викладав.
Цар Микола I приблизно так само розумів призначення та дотримання законів. Коли на запитання до спадкоємця, чим тримається держава, той завчено відповів, що законами та самодержавством, цар махнув рукою, стиснув кулак і підніс до носа сина:
–– Законами!? Самодержавством і ось чим, ось чим!
Популярний Бенкендорф і зараз: 15 кіновтілень із 1991 року! Причому останні два – у 2025-му. Звичайно, завдяки Пушкіну та декабристам, однак паралелі між миколаївщиною та путінщиною очевидні, колір часу той самий. Тільки й те, що зараз у Росії немає ні Пушкіних з Лермонтовими, ні Гоголів, ні Тютчева. Чаадаєви є, але не в шкільному трактуванні.
Вже хоча б через це генерал помилився у своєму відомому прогнозі про майбутнє Росії. Він сам непогано володів пером, його мемуари легко читаються, генерал умів формулювати. І сформулював: “Минуле Росії було дивним, її справжнє більш ніж чудово, що стосується майбутнього, воно вище всього, що може намалювати собі найсміливіша уява”.
Н-дас, майбутнього, яке настало, він не міг побачити і в страшному сні, але зауважимо, що бенкендорфи Миколи I були класом вище за путінські.
Джерело: OBOZ.UA
