Під час обміну полоненими 14 серпня додому повернувся військовослужбовець із Полтавщини Станіслав Панченко. Захиснику України вдалося забрати із собою кота Мишка, який жив у його бараці.
Як передає “Суспільне“, Панченко долучився до ЗСУ у 18-річному віці, ще у 2017-му. У полоні він пробув майже сім років – військовослужбовці держави-агресора схопили його у січні 2019-го. Останніх 4,5 року в колонії Мишко “сидів” разом зі Станіславом та іншими українськими в’язнями.
Що відомо про Станіслава Панченка
Воїн повернувся на вільну територію у 26-річному віці. Панченко з багатодітної сім’ї, у нього було четверо братів і одна сестра. Станіслав серед братів наймолодший, передає портал “Новини Донбасу“.
“Один із моїх братів пішов добровольцем до ЗСУ ще у 2014 році й так служить досі. Я теж сам пішов у військкомат у липні 2017 року. Але, на жаль, у січні 2019-го я потрапив у полон. А ще один наш братик пішов захищати Україну з початком повномасштабного вторгнення та загинув 19 березня 2024 року. У нього залишилися дружина та двоє діток”, – розповів Станіслав про свою родину.
Панченко служив спочатку на Луганщині, потім на Донеччині. Він був навідником “Дашки” – кулемета ДШК.
У полон потрапив 17 січня 2019 року, коли вирушав на свій пост і натрапив на диверсійно-розвідувальну групу противника під окупованою Горлівкою в районі шахти “Південна”. Тоді йому було 20 років.
“Якраз по дорозі я говорив зі своєю мамою по телефону і зв’язок обірвався – мене оглушили”, – пригадав воїн.
Під час допиту Станіслава били, під тиском змусили сказати на відеокамеру, як погано йому було служити у Збройних силах України. Невдовзі доправили до Донецького СІЗО. Потім, після так званого суду в жовтні 2019 року, покарання військовий відбував у32-й Макіївській колонії.
“Мене засудили до 17 років позбавлення волі за дуже оригінальною статтею “захоплення влади” та “навчання з метою захоплення влади”. Я простий солдат, виявляється, рвався до влади у “Донецькій народній республіці”, – пожартував колишній полонений.
Мама захисника Валентина Панченко розповіла, що у 32-й колонії окупанти утримують не тільки військових, але й цивільних. Саме через цивільних їй вдавалося підтримувати хоч якийсь зв’язок із сином, однак після початку повномасштабного вторгнення це стало важче і спілкуватися практично не вдавалося.
Жінка чекала на повернення Станіслава, бо їй передали, що хлопців кудись вивезли. “А куди їх вивезли – тільки на обмін… Вчора плакала, думаю, чи поміняють. Сьогодні плакала, але вже від радості, що поміняли. Я вже з ними говорила, так чую по голосу, що радий. Радий, що вже в Україні”, – повідомила вона.
Після повернення Панченко проходитиме реабілітацію.
Як з’явився кіт Мишко
“Головне – не сам повернувся, а ще й котика із собою з Донецька привіз. У нього в колонії був котик. Чи йому принесли, чи де він його взяв, чи знайшов десь на території колонії ще маленьким. Але із собою його забрав додому. Казав: “Прийдеш – забереш кота, бо якщо загублю, буде неприємно”, – переказала Валентина Панченко слова сина.
Сам Станіслав розповів, що покинути Мишка не міг, бо “в колонії йому загрожувала доля бомжа” – його могли викинути на вулицю.
“Це вже був наш, можна сказати, домашній кіт. Це кошеня наш “завгосп” – теж засуджений, котрий за завданням адміністрації колонії виконує різні господарські функції, – приніс до нас у барак зовсім крихітним. На вигляд кошеняті було тижнів зо два. То був не перший хвостатий у бараку. А ось усіх безхазяйних котів, коли їхня популяція в колонії починає стрімко зростати, за наказом адміністрації “завгоспи” збирають у мішок і викидають за територію зони. Якби це кошеня “депортували” за паркан, як це періодично роблять із його родичами, він би там самостійно не вижив. Загалом “завгосп” його пожалів. А ми його виходили – вигодували, він разом із нами спав…” – пригадав воїн ЗСУ.
Спочатку хлопці думали, що це кішка, і назвали тваринку Мишкою. Але потім зрозуміли помилку й перейменували улюбленця на Мишка.
Разом з іншими ув’язненими Станіслав домовився так: хто перший звільнитися, той візьме з собою й кота. “Тому взимку тим засудженим, які працюють на швейному виробництві, ми замовили спеціальну сумку: із ущільненими стінками та дном, щоб доставити Мишка на волю з комфортом. У нас цю сумку наглядачі тричі вилучали. Але, на щастя, нам постійно вдавалося повертати“, – розповів колишній полонений.
Як воїн вивіз кота
Панченко заявив, що адміністрація колонії не заперечувала, щоб хвостатого вивезли за межі так званої “республіки” – у списку предметів, які становлять історичну та культурну цінність, а також списку заборонених котів немає. Жодного спеціального дозволу теж ніхто не вимагав.
Спершу звільнених повезли автозаками до Ростова. Із Мишком проблем не було. А ось далі, коли людей вантажили у військово-транспортний літак, було складніше.
Полоненим довелося сидіти прямо на підлозі із заклеєними скотчем очима та стягнутими за спиною пластиковою стрічкою руками.
“Мишко поводився тихо всю дорогу до самого обміну – із сумки не виривався й лише зрідка подавав голос. Літак набили людьми дуже щільно. І нас посадили так, що одна людина сиділа з розсунутими ногами, між якими сиділа інша. Сумка з котом опинилась у мене за спиною. Я відчував її. Вона була тепла і трохи ворушилася. Я розумів, що Мишко живий”, – розповів Панченко.
Літак сів на якомусь військовому аеродромі, куди злетілися і літаки з іншими полоненими. Пасажирам дозволили сходити в туалет прямо на траву. Руки перев’язали пластиковою стрічкою попереду, тож Станіслав зміг трохи посунути скотч з очей і перевірити, як Мишко. Випустити кота в туалет можливості не було.
Дорога до місця обміну тривала майже добу. Тих, хто звільнявся, не годували, давали лише воду. Стас намагався напоїти кота, але Мишка захитало, пити він відмовився. Другий авіарейс кіт теж переніс стійко.
Тільки перед приземленням пасажирам зняли скотч із очей і звільнили руки. А вже в автобусах, які доставили людей безпосередньо до точки обміну, всім дали води та трохи їжі.
“Коли нас уже обміняли, то до шпиталю везли машинами швидкої допомоги. При посадці в швидку я про всяк випадок попередив персонал, що в мене в сумці кіт. Вони дуже здивувалися: “Який ще кіт? Живий?!” Кажу: “Так, живий. Він також із колонії №32”. Я відкрив сумку і показав.
Коли нас розміщували у шпиталі, я теж попередив персонал, що в мене кіт, і поселив його із собою в палаті. Сусіди не заперечували, а персонал, звичайно, дивувався і приходив подивитися. У госпіталі їжі нам із котом, звісно, вже вистачало… Моя мама знала, що зі мною приїде кіт. І тільки-но приїхала мене провідати, забрала його. Тож він тепер там, у нас удома, до реалій вільної України звикає”, – пожартував воїн.
У його мами Мишко поводиться спокійно і вже навіть почав набирати вагу.
Як раніше писав OBOZ.UA, 14 серпня додому повернулися 84 українці, військових і цивільних, які провели у ворожому полоні від кількох місяців до кількох років. Майже всім із них потрібне лікування, у деяких є інвалідність.
Джерело: OBOZ.UA
