Спостерігач Повна версія

П’ять умов миру: не рішення, а фундамент для нього

· Війна

7 червня, Лондон. Зеленський, Стармер, Макрон і Мерц підписують спільну заяву з пʼятьма умовами миру: припинення вогню, лінія фронту як стартова точка переговорів, юридично зобовʼязувальні гарантії безпеки, заморожені російські активи до репарацій, захист європейських безпекових інтересів. Але є річ, яку всі четверо розуміють: Москва на ці умови зараз не погодиться.

Жодна з пʼяти умов не має статусу, узгодженого з Москвою чи Вашингтоном. І саме тут головне запитання: навіщо тоді все це робити, якщо інша сторона завідомо скаже "ні"?

Відповідь у тому, що дипломатія буває двох типів. Одна шукає підпис уже сьогодні. Інша будує тло, на якому розмова колись стане можливою. І робить так, щоб відмова дорого коштувала тому, хто відмовляється.

Сьогоднішній Лондон – це друге. Київ і Європа пишуть порядок денний майбутніх переговорів ще до того, як до столу сяде Росія. А хто першим сформулював рамку, той і визначає, що в ній взагалі обговорюється, а що - винесене за дужки. Друга умова, наприклад, прямо привʼязана до протилежного принципу: лінія фронту – це точка, з якої розмова починається, а не лінія, на якій розписуються про нові кордони. Той, хто плутає одне з іншим, цитує не заяву, а кремлівський переказ заяви.

Тут добре спрацював лист Зеленського до Путіна від 4 червня. Поки це була суто українська пропозиція прямих переговорів, Кремль міг відмахнутися від неї як від локального епізоду. Після Лондона той самий лист підтримали три провідні європейські столиці – і мовчання Москви тепер адресується не Києву, а консолідованому Заходу. Мʼяч на російському боці, і його видно з усіх трибун одразу. Це нічого не гарантує, але змінює, перед ким саме Росія виглядає стороною, що зриває переговори.

Дипломатія без сили – це лист побажань. Тому під заявою стоїть цілком матеріальне підкріплення. Травневий звіт Сирського: майже плюс сто квадратних кілометрів звільненого понад втрачене, понад шістсот від початку року, сто одинадцять уражених обʼєктів російського ВПК, енергетики й паливної інфраструктури, близько 1,058 мільярда доларів збитків за місяць. І вперше в межах єдиного задуму – серія ударів по обʼєктах у самій Москві та області.

Відтепер глибокого тилу, де можна спокійно складати ракети для ударів по українських містах, у Росії більше немає.

Без ілюзій: це - не перелом. Той самий Сирський говорить про збільшену інтенсивність боїв на Покровському, Олександрівському й Гуляйпільському напрямках, ситуація на фронті залишається важкою. Плюс сто кілометрів – це утримана ініціатива, а не марш на Москву. Але для логіки переговорів важить інше: статус-кво для Росії дорожчає щодня, а не завмирає у вигідній для неї точці.

І ось найцікавіше – про самого Путіна. Він і досі впевнений, що продовження війни вигідніше для нього за будь-яку угоду. Біда в тім, що це міркування людини, яка переплутала впертість зі стратегією. У шахах є поняття цугцванг: позиція, коли ходити ти зобовʼязаний, а будь-який хід тільки погіршує твоє становище. Росія саме в ньому.

Кинути більше людей у наступ – це понад тридцять тисяч убитих і поранених щомісяця за майже нульового оперативного результату. Не кидати – фронт повзе не туди. Гнати нафтодолари тіньовими схемами – Британія бʼє по мережі A7 і криптобіржах, через які проходили мільярди. Не гнати – нема чим фінансувати армію, прогноз зростання ВВП Кремль цьогоріч сам зрізав з 1,3% до 0,4%, а санкції вже коштували Росії понад 450 мільярдів доларів…

Кожне наступне рішення Путіна не рятує позицію, а лише розмінює рештки ресурсу на ще трохи часу.

Раціональний гравець у такій позиції шукав би вихід. Путін шукає продовження. І це вже не розрахунок, а одержимість, яка видає себе за розрахунок. Тому жоден лист сам по собі його не переконає. Переконує не текст, а арифметика, яка щомісяця стає для нього гіршою.

Що з цього Україні? Лондон не наближає мир на наступний тиждень і чесно цього не обіцяє. Він робить інше: фіксує, що рамку майбутньої розмови пишемо ми з Європою, а не Москва. І що ціна відмови від цієї розмови для Кремля росте. Отже, тиск не можна знімати авансом. Не має бути жодних жестів "доброї волі". Заморожені активи тримаємо до репарацій, санкційний контур нарощуємо, дальнобійність працює…

Бо єдине, що здатне витягти Путіна з його цугцвангу, – це момент, коли продовжувати війну стане для нього дорожче, ніж її завершити. А до того маємо робити так, щоб кожен його наступний хід коштував дорожче за попередній.

Тексти, опубліковані у розділі «Думки», не обов’язково відображають позицію редакційної колегії УНІАН. Докладніше з нашою редакційною політикою ви можете ознайомитись за посиланням

Джерело: УНІАН