На початку 2026 року мирний план щодо завершення війни Росії проти України перебуває у парадоксальному стані. З одного боку, з вуст ключових учасників процесу лунають формули про “90 відсотків готовності”, активні консультації, саміти, чорнові документи та коаліції. З іншого – саме ці “останні 10 відсотків” залишаються непройденими вже місяцями і фактично блокують перехід від політичної риторики до реальної угоди. Територіальні питання, статус окупованих регіонів, контроль над ЗАЕС, формат і мандат гарантій безпеки, щодо буде з Донбасом – усе це не технічні деталі, а ядро конфлікту, де компроміс означає перерозподіл поразок і перемог.
Україна наполягає на “сильній угоді”, яка зберігає суверенітет і не легалізує агресію, але водночас змушена балансувати, щоб не втратити США як ключового союзника й посередника. Європейські лідери вже відкрито говорять про ризик несправедливого миру, визнаючи, що політична реальність може розійтися з моральним і правовим ідеалом.
Додатковим фактором стає Венесуела. Успішна силова операція США проти режиму Мадуро не лише змінила баланс у Західній півкулі, а й потенційно вплинула на психологію Дональда Трампа та його оточення. Риторика президента США щодо Путіна стала жорсткішою, з’явився скепсис до російських заяв і демонстративна недовіра до кремлівських “червоних ліній”. Водночас у Москві це можуть сприймати інакше – як сигнал готовності Вашингтона торгуватися за “сфери впливу”, знову піднімаючи стару ідею обміну: Венесуела в обмін на Україну.
Саме тут і проходить ключова розвилка для України. Венесуельський кейс може або запустити логіку “миру через силу”, повернувши жорсткий санкційний і політичний тиск на Росію, або, навпаки, підштовхнути Трампа до великої геополітичної угоди з Кремлем. Початок 2026 року показує: переговорний процес живий, але нестабільний, а його результат залежить не лише від текстів угод, а й від того, який урок Вашингтон винесе з Венесуели — і як цей урок буде застосований до Путіна та війни в Україні.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився народний депутат України, голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.
– Маємо парадокс. Усі говорять про “90 відсотків” – нібито погоджених. Уже кілька тижнів цю мантру повторюють і президент України, і американські представники, і європейці. Але ці 10 відсотків нікуди не зникають – вони просто перетікають з тижня в тиждень на чергові переговори. Де ми перебуваємо зараз щодо мирного плану Трампа: на етапі реальних переговорів чи в режимі політичної імітації процесу, коли ключові вузли – статус окупованих територій, ЗАЕС, Донбас – свідомо виносяться за дужки, бо компроміс там виглядає практично неможливим?
– Сьогодні ми не можемо говорити про повноцінну угоду. Перемовини можуть тривати, але це не угода. Президент, до речі, дуже чітко це сформулював. Він сказав, що ці 10 відсотків – “це все”. І це абсолютно точне формулювання. Тому що саме в цих 10 відсотках зосереджені ключові питання, без вирішення яких узагалі неможливо говорити про будь-яку домовленість. Принаймні – про домовленість між Україною та нашими американськими партнерами.
Передусім ідеться про так зване територіальне питання. Але, якщо бути точними, йдеться навіть не про території як такі, а про абсолютно неприйнятну вимогу Путіна – виведення українських військ з території Донецької області. Для нас це неприйнятно з усіх точок зору. Зі стратегічної, з військової. Це укріплений район. Якщо його просто здати, ми відкриваємо шлях російським військам далі в інші області України. Навіть з суто військової логіки це катастрофа. Не кажучи вже про юридичний, моральний і політичний виміри. З будь-якого боку це неприйнятно. І Путін не випадково просуває цю ідею.
При цьому він принципово не дає жодних гарантій, що навіть у разі – гіпотетичному – погодження України на цей варіант бойові дії будуть зупинені. Тому це класична провокація. Типова путінська логіка. Саме тому це питання, найімовірніше, не буде вирішене. Це камінь спотикання, який обійти неможливо.
– Ще одне ключове питання — гарантії безпеки.
– Тут треба чесно відповісти на одне просте питання: якщо, у що я глибоко не вірю, але якщо уявити, що вдасться досягти домовленостей не лише з американцями, а й із Росією, то які гарантії того, що Путін не здійснить нову агресію? Уся історія відносин із Путіним і Росією говорить про одне: йому не можна довіряти. Навпаки, потрібно виходити з найгіршого сценарію. Треба припускати, що він знову нападе. І тоді ключове питання – як його стримати. Саме для цього і потрібні гарантії безпеки. Але відповіді на це питання досі немає.
В рамках так званої коаліції охочих якраз обговорюють гарантії безпеки, зокрема можливу присутність європейських військ на території України. Чесно кажучи, це краще, ніж нічого. Але головне питання залишається: чи є це достатнім стримуючим фактором? Чи здатне це реально зупинити Путіна? Я в цьому глибоко сумніваюся. Єдина гарантія, яка справді працює, – це членство України в НАТО. Усе інше викликає у мене серйозні сумніви.
– Тобто ви маєте на увазі, що навіть присутність військ коаліції охочих на землі в Україні, не стримує Путіна? Чи про які саме гарантії йдеться?
– Так, я говорю саме про присутність європейських військ. По-перше, дуже сумнівно, що Путін узагалі погодиться на такий формат. Ми вже чули відповідні заяви з російського боку. Але навіть якщо уявити, що це станеться і європейські війська з’являться на території України, я не впевнений, що це стане стримуючим фактором. Присутність американських військ – так, це інша історія. Присутність європейських — не факт.
Путін може розраховувати на інше: якщо він знову почне бойові дії і під загрозою опиняться європейські військові, реакція європейських суспільств може бути дуже неоднозначною. Він на це і робить ставку. Треба розуміти, з ким ми маємо справу. Це провокатор, який здатен свідомо піти на загострення, розраховуючи, що європейські країни під тиском громадської думки будуть змушені вивести свої війська. Я говорю про найгірший сценарій. Але ми не маємо права його ігнорувати.
– Ви говорите, що американська присутність була б стримуючим фактором. Але чи не є нинішня позиція США відвертою імітацією гарантій безпеки? Трамп прямо заявляє: України в НАТО не буде – і це повністю збігається з вимогами Путіна. Паралельно ми чуємо розмиті формули навіть щодо п’ятої статті НАТО у випадку атаки на ту ж Балтію. При цьому нескінченні поїздки Кушнера, Віткоффа й українських делегацій не дають жодної відповіді по суті. США мають жорсткі договори безпеки з Ізраїлем і Південною Кореєю, але Україні не пропонують нічого подібного. Чи не означає це, що Вашингтон просто не збирається брати на себе реальну відповідальність за безпеку України?
– Щодо присутності американських військ – за це треба боротися. Про це потрібно говорити. Але шанси, чесно кажучи, невеликі. Те, що я зараз спостерігаю, свідчить про одне: коли Трамп говорить про гарантії безпеки, він має на увазі не гарантії з боку США, а гарантії з боку Європи. Ось у чому проблема.
Американці часто мислять історичними травмами. Наприклад, Сомалі часів адміністрації Клінтона. Початок 90-х, американські війська, спроба стабілізації, напад на військових, суспільний шок, і зрештою вимушене виведення військ. Ця історія глибоко сидить у американській політичній пам’яті. І саме тому рух MAGA не підтримує ідею присутності американських військ за кордоном.
Для американського суспільства рішення про відправку військ в Україну буде надзвичайно складним. А без цього говорити про реальні гарантії безпеки майже неможливо. Є приклад Південної Кореї – там присутність американських військ є реальним стримуючим фактором. І якщо говорити не про символічні, а про реальні гарантії, то ключовий момент дуже простий: якщо США сприйматимуть напад Росії на Україну як напад на Сполучені Штати, тоді це буде справжньою гарантією.
– Але проблема в тому, що зараз цього немає у голові Трампа та представників його адміністрації.
– На жаль, так.
– Якщо завершувати тему коаліції охочих, яка засідала напередодні. Президент Франції Емманюель Макрон заявляє, що 6 січня, в Парижі багато європейських держав і союзників взяли на себе конкретні зобов’язання щодо захисту України та забезпечення справедливого і міцного миру на нашому європейському континенті. Наскільки реалістичним є варіант: без мандату ООН, без мандату Європейського Союзу окремі країни – насамперед Франція і Велика Британія – у форматі коаліції охочих можуть ввести свої війська в Україну виключно за запрошенням нашої держави. Наскільки це взагалі можливо, на вашу думку?
– З точки зору міжнародного права тут немає жодних проблем. Україна як суверенна держава має повне право запросити на свою територію війська іншої держави. Це питання нашого суверенітету. Тут не потрібен мандат Ради безпеки ООН. Абсолютно. Жодних юридичних перешкод немає.
Інше питання – які країни реально готові взяти в цьому участь. Бо якщо вже доводити розмову про гарантії безпеки до логічного завершення, то ми маємо визнати неприємну, але очевидну річ: єдиною по-справжньому надійною гарантією безпеки залишається ядерна парасолька. Я маю на увазі, що якщо говорити про присутність європейських військ, то бажано, щоб це були війська країн, які володіють ядерною зброєю. Це Франція і Велика Британія. Це не стовідсоткова гарантія, але це принаймні щось. Можна говорити про певний кумулятивний ефект — поєднання різних гарантій безпеки, які разом можуть створити стримуючий фактор для Путіна. Хоча, знову ж таки, абсолютної гарантії тут немає.
– Щодо компромісів. Президент України наголошує, що підпише сильну угоду, яка збереже суверенітет країни і буде прийнятною для українського суспільства. Водночас він говорить, що ми маємо знаходити компроміси, аби не втратити США в переговорному процесі. Крім того, президент Фінляндії Александр Стубб, який є другом України і нас послідовно підтримує, заявляє, що частина мирної угоди може бути несправедливою для України. Пане Олександре, наскільки ми взагалі можемо йти на компроміси, і на які саме?
– Є чіткі правові рамки. Є, насамперед, Конституція України – зокрема питання територіальної цілісності – і принципи міжнародного права, передусім Статут ООН. Саме в цих межах можна шукати компроміси. Але при цьому треба чітко усвідомлювати: Україна вже пішла на величезний компроміс. Фактично згода на припинення вогню вздовж лінії фронту – це вже більше ніж достатньо. Це була наша згода на первинний план президента Трампа щодо беззастережного припинення вогню. І коли президент України заявив, що ми готові повернути тимчасово окуповані території не обов’язково військовим шляхом, а також дипломатичними і політичними засобами, — це був колосальний компроміс.
Тут дуже важливо постійно тримати в голові одну річ: мова йде не просто про війну між двома державами. Мова йде про злочин агресії. Є чітко визначена жертва і є агресор. Цей факт ми повинні постійно нагадувати і європейським, і американським партнерам. Не можна вимагати поступок від жертви агресії для того, щоб задовольнити агресора. Це дуже сильно нагадує події 1938 року.
– Перейдемо до Венесуели. Чи може венесуельська операція змінити підхід Трампа до Путіна, Росії й переговорного процесу – і якщо так, то в який бік: у плюс чи мінус для України? Трамп чітко окреслює Західну півкулю як зону виняткових інтересів США, паралельно посилюючи риторику щодо Росії. Але чи не спрацює інша логіка: мовляв, США “зачищають” своє, а Росії мовчки дозволяють діяти у своєму “дворі”? Який сценарій нині імовірніший – силовий тиск і мир через силу чи негласний поділ сфер впливу?
Тут ми перебуваємо в тому, що в теорії називають “точкою біфуркації”. Події можуть піти у різних напрямках. І потенційно – дуже позитивних для України. І, на жаль, потенційно ризикованих.
Почну з Венесуели. Я хочу наголосити, що я є співголовою міжфракційного об’єднання у Верховній Раді, яке називається “Вільна Венесуела”. Ми маємо прямі контакти з демократичною опозицією Венесуели, з тими людьми, які виграли демократичні вибори, але Мадуро фактично розігнав парламент і узурпував владу. Він диктатор. Тому усунення Мадуро – це хороша новина для демократії.
Тепер про Путіна і плюси для нас. Перший очевидний – Кремль втратив союзника. Ми знаємо, що Мадуро допомагав Росії у війні проти України. Мої колеги з Венесуели, наприклад, розповідали, що була допомога у сфері дронів та щодо формування тіньового флоту. Другий плюс – ціни на нафту вже пішли вниз. Це напряму скорочує доходи Росії і її можливості фінансувати війну. США зараз отримують додатковий важіль впливу на нафтові ринки. А російська економіка критично залежить від експорту нафти й газу. Тобто це потенційний удар по російській воєнній машині. Я підкреслю: потенційний. Питання в тому, чи скористаються цим наші американські партнери для посилення тиску на Росію.
Водночас існує ризик, про який ви згадали. Є думка, я з нею не погоджуюся, але вона існує, що світогляд Трампа полягає у поділі світу між великими державами. Це, до речі, абсолютно путінська логіка. Путін її давно просуває. Мовляв, є три великі держави: США, Китай і Росія. І кожна має свою сферу впливу. За цією логікою Китай може забрати Тайвань, Росія – Україну, а США – Латинську Америку, свій “backyard” у дусі доктрини Монро.
На жаль, така спокуса у Трампа може існувати. Про це пишуть і американські експерти. Тут наше завдання, і України, і Європи, переконати адміністрацію Трампа, що цей шлях є хибним. По-перше, ідея сфер впливу – це концепція XIX століття. Міжнародне право з того часу еволюціонувало. По-друге, погодження на сфери впливу неминуче призведе до нових конфліктів. Якщо Китай спробує силою захопити Тайвань, це прямий шлях до глобальної війни.
І третє. Навіть якщо гіпотетично уявити, що великі держави між собою про щось домовляться, Україна та Європа на це не погодиться. Ми вже понад десять років воюємо саме за те, щоб не бути в російській сфері впливу. Ми хочемо бути суверенною державою і самі визначати своє майбутнє. Тому цю “пропозицію” Путіна треба чітко називати тим, чим вона є: пасткою. Вона не вирішує конфлікти, а лише відкладає і масштабнішає їх. Єдиний реальний вихід — дотримання принципів міжнародного права.
– Це все логічно і правильно, але якщо говорити про сьогоднішній день. Ваше особисте відчуття: до чого Трамп зараз більше схиляється – до поділу чи до стримування?
– Мені здається, що можливий гібридний сценарій.
– Собі дозволити, а комусь – ні?
– Я не виключаю такого варіанту. Але саме для того і існує міжнародне право, щоб не було вибірковості. Воно має діяти для всіх, незалежно від того, вигідно це чи ні. Феміда із зав’язаними очима – це не просто символ. Це принцип рівності і суверенітету.
До речі, навіть у випадку Венесуели багато хто з критиків визнає: операція не мала характеру захоплення країни. Вона була точковою, філігранною. Мова йшла про усунення диктатора, якого звинувачують у наркотероризмі – це термін, який активно використовував Марко Рубіо. Але далі має бути демократичний вихід. Усунули диктатора – тепер треба створити умови для волевиявлення народу Венесуели. Нехай венесуельці самі вирішують своє майбутнє на демократичних виборах. Це їхнє суверенне право.
– Трамп так не мислить.
– Європейці мислять саме так. Ми це бачимо по заявах канцлера Німеччини, президента Макрона. Це високий рівень міжнародної правосвідомості. Саме тому ми хочемо бути з ними.
– Історія з так званою атакою дронів на резиденцію Путіна на Валдаї. Росіяни намагалися представити це як порушення якихось “негласних домовленостей”. Путін поскаржився Трампу, і той спочатку повірив. Потім ЦРУ встановило, що ніякого удару не було. Трамп публічно сказав: я не вірю. Далі – заява генерала Кіна, близького до Кушнера та Трампа: “росіяни збрехали президенту США, тому ми маємо змінити свій підхід до спілкування з ними“. Чи може ця історія змусити американського лідера переосмислити свій підхід до Путіна і Росії?
– Хотілося б у це вірити. Хотілося б, щоб ця історія остаточно довела Трампу: Путіну не можна довіряти за жодних обставин. Але є інші мотиви. Трамп мислить як бізнесмен. Він бачить ілюзорні перспективи “бізнесу з Росією”. Це ілюзія. Усі американські бізнесмени, які працювали в Росії, знають: у будь-який момент у них можуть забрати власність. Працювати з диктатурою – це токсично. Але чи переважить цей кейс – питання відкрите. Трамп дуже персоналізує політику. Якщо він відчує, що його обдурили особисто, реакція може бути жорсткою.
У цій історії брехня очевидна. Її мета була проста – знайти привід вийти з мирного плану, який Україна і США напрацьовували разом. Я очікував, що Росія щось подібне зробить. Питання було лише – у якій формі. Головне зараз – чи усвідомить Трамп, що ця брехня була спрямована саме проти його плану.
Джерело: OBOZ.UA
